Єнциклопедия Криміналіста

 
 
Єнциклопедия Криміналіста > НАУКА, ПРО ЯКУ МОВА ЙДЕ

 
 

Menu

 
 
 
 
 

НАУКА, ПРО ЯКУ МОВА ЙДЕ

Криміналістика (від лат. crimen - злочин, criminalis - злочинний) -область специфічних наукових знань про злочинну діяльність і її антипода -діяльності по виявленню, розкриттю й розслідуванню злочинів, по уста-новлению істини в процесі судочинства. Виявляючи закономірності цих видів діяльності, на базі їхнього пізнання криміналістика розробляє засоби й методи боротьби зі злочинністю, рішення питань, що вимагають спеціальних пізнань по цивільних, арбітражних і інших справах, що перебуває у виробництві правоохра-нительных органів. Цими засобами й методами криміналістика озброює опе-ративных співробітників органів дізнання, експертів, слідчих і суддів. У цьому полягає її соціальна функція, її прикладний, практичний характер.

Як усяка самостійна область наукового знання, криміналістика має свій предмет, вирішує свої специфічні завдання за допомогою великого арсеналу методів наукового дослідження. Її розвиток відбувається за певними законами, пред-ставляющим собою модифікацію загальних законів розвитку наукового знання: закон безперервності нагромадження наукового знання, закон інтеграції й диференціації наукового знання, закон зв'язку й взаємного впливу науки й практики й т.п.

З розвитком держави й суспільства виникла потреба боротьби із правонару-шениями, зі злочинністю, а отже, виникли спеціальні органи, госу-дарственные й суспільні, на які покладене завдання ведення цієї боротьби. До виникнення криміналістики ці органи керувалися у своїй діяльності переважно життєвим досвідом і здоровим глуздом, хоча й тоді вже використалися деякі засоби й методи, що ґрунтуються на дані науки того часу, наприклад, способи визначення підроблених монет, виявлення підробок у документах, установлення знарядь заподіяння ушкоджень і ін. Однак, коли промислові революції в розвинених країнах того часу спричинили кількісна і якісна зміна злочинності, коли виникла професійна й організована злочинність, життєвий досвід і здоровий глузд виявилися неспроможними в боротьбі з такого роду злочинністю; потребова-лись інші, більше ефективні методи, їхня розробка стала соціальним замовленням науці з боку держави й суспільства.

Історично криміналістика виникла як наука про практичні засоби й методи розслідування злочинів, заснованих на положеннях природні й технічних наук. Перші криміналістичні рекомендації втримувалися в рабо-тах по карному процесі, таких, наприклад, як «Посібник із судового розслідування» Людвіга фон Ягеманна (Франкфурт, т. 1, 1838; т. 2, 1841), «Досвід короткого керівництва для добутку наслідків» Н. Орлова (М., 1833) або «Правила й форми про виробництво наслідків, складені по зводу законів» Е.Колоколова (М., 1850) і ін. На базі консолідації цих рекомендацій і изыска-ний в області реєстрації й ототожнення особистості злочинців з кінця XIX і початку XX в. почалося формування криміналістики як науки. Пионера-ми цієї науки, що народжується, за рубежем були А. Бертильон, В. Гершель,

М. Фолдс, Э. Генрі, Г. Гросс, Р. Рейсі, Р. Гейндль, С. Оттоленги й ін., у Росії - Е.Ф. Бу-ринский, С.Н.Трегубов, В.И.Лебедєв, С.М. Потапов, Н.П. Макаренко й ін. Сам термін «криміналістика» був запропонований Г. Гроссом в 1897 р. Поряд із цим терміном науку, що формується, у різних країнах іменували (а іноді йменують і зараз) і «поліцейською технікою», і «науковою поліцією», і «судовою наукою».

На етапі виникнення й становлення вітчизняної криміналістики вона вважалася прикладною технічною дисципліною (Г.Ю. Маннові, В.И. Громов, Е.У. Зицер). Однак у міру розвитку криміналістики, розробки проблем крими-налистической тактики й особливо методики розслідування злочинів погляди на природу цієї науки мінялися: поряд з концепцією криміналістики - техничес-кой дисципліни - виникли подання про неї як про правову науку, які в середині 50-х років XX в. у результаті наукових дискусій стали пануючими. У Росії це знайшло вираження в роботах С.П. Митричева, А.И. Винберга, А.Р. Ра-тинова, Н.А. Селиванова, Р.С. Белкина й ін. Криміналістика була віднесена до групи спеціальних юридичних наук поряд із кримінологією, судової (карної) статистикою, теорією оперативно-розшукової діяльності. Прихильники цієї кон-цепции затверджували, що криміналістика - правова наука, тому що її предмет і об'єкти пізнання лежать у сфері правових явищ; її службова функція, розв'язувані нею завдання ставляться до правової сфери діяльності державних органів, до правових процесів (розслідування, судовий розгляд); всі рекомендації, розроблювальні криміналістикою для практики, носять строго виражене право-виття характер, засновані на законі, відповідають його духу й букві. Криміналістика зв'язана з багатьма науками, але зв'язку ці носять переважно приватний і локальний характер, тоді як основною «живильним » середовищем для криміналістики служать право, правові науки, слідча, судова й експертна практика. Нарешті, історично криміналістика зародилася в рамках саме правової, карно-процесуальної науки. Рідкі спроби по-іншому глянути на природу криміналістики, наприклад, пропозиція П.И. Тарасова-Родионова розрізняти в криміналістиці дві частини: правову (оперативна криміналістична техніка, тактика й методика) і природно^-технічну (криміналістична експертиза), були відкинуті. •

Сучасний стан і тенденції розвитку криміналістики під впливом процесів інтеграції й диференціації наукового знання привели до перегляду традиційних подань про правову природу криміналістики. Стало ясно, що аж ніяк не всі об'єкти пізнання й не весь предмет криміналістики лежать у сфері правових явищ. Поза цією сферою лежать закономірності механізму злочинної діяльності, закономірності виникнення інформації про злочин і пре-ступнике й ін. Прийнято вважати, що службова функція криміналістики заключа-ется в розробці засобів, методів і рекомендацій практиці боротьби із преступнос-тью, у наданні допомоги їй своїми науковими даними. Але ту ж функцію виконують, наприклад, судова медицина, логіка доведення, судова бухгалтерія й інші області знань, що ніяк не ставляться до числа правових наук. Негативно пре-ходиться нині відповідати на запитання, чи всієї рекомендації криміналістики пов'язані із законом. Немає нічого правового, наприклад, у прийомах фотозйомки на місці происше-ствия, у прийомах виявлення, фіксації, вилучення й дослідження слідів пальців рук, знарядь злому й ін., не говорячи вже про експертні методики, розроблювальних для експертизи цих і подібних об'єктів. У сучасних умовах зв'язку крими-налистики з іншими науками - не правовими - носять зовсім не «приватний і ло-кальный» характер, а визначальний для її розвитку, у чому можна легко переконатися, звернувшись до змісту її розділів. Це аж ніяк не применшує значення для кри-миналистики права, правових наук, правоохоронної практики й робить бес-смысленными спроби визначити, що для криміналістики «важливіше». Таким об-разом, криміналістика в її сучасному виді ставиться до числа міждисциплінарних областей наукового знання, її природа носить гібридний, синтетичний характер. Криміналістика - динамічно, що розвивається наука, її суспільна значимість зростає у зв'язку зі зростаючою актуальністю проблеми підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.

У розвитку вітчизняної криміналістики розрізняються три етапи: етап її ста-новления й нагромадження емпіричного матеріалу (кінець XIX в. - 1930-і роки), етап формування приватних криміналістичних теорій (кінець 1930-х - кінець 1960-х років) і, нарешті, з кінця 1960-х років - етап формування обший теорії кри-миналистики й подальшого розвитку її приватних теорій. Вітчизняна кримина-листика має значний науковий потенціал, розвитий теорією й обшир-ным арсеналом засобів, методів і рекомендацій практиці. Вона включає чотири розділи: загальну теорію криміналістики, криміналістичну техніку, криминали-стическую тактику й криміналістичну методику (або методику розслідування й запобігання окремих видів злочинів). Кожний із цих розділів складається з ряду підрозділів або галузей, усім їм присвячені спеціальні статті нашої енциклопедії.

 

 
 
© 2010 Єнциклопедия Криміналіста